Теорія прив’язаності: як ранні стосунки з батьками впливають на наше життя
«Піти не можна залишитися»: розбираємося, як і які типи прив’язаності формуються в нас із дитинства, наскільки якість першого контакту з мамою та ранній тілесний досвід визначають нашу сприйнятливість до любові й домінуючу модель стосунків у дорослому житті, і чому досвід небезпечної прив’язаності заважає людині емоційно подорослішати та навчитися довіряти іншим.
Те, як ми живемо, будуємо стосунки й виховуємо дітей, значною мірою залежить від типу прив’язаності, що формується з перших днів нашого життя.
«Брак стабільної, турботливої та захисної присутності дорослого призводить до формування небезпечної прив’язаності», — вважає психотерапевтка Келлі Мак-Деніел. Її терапевтична й практична книга про материнську травму допомагає переосмислити власне життя, зрозуміти причини внутрішньої дисгармонії, впоратися з деструктивною поведінкою та поліпшити стосунки з оточенням і з собою. Ділимося фрагментом книги «У пошуках материнської любові».
Теорія прив’язаності
Працюючи в сиротинцях, британський психіатр і психоаналітик Джон Боулбі помітив, що діти, які мали дах над головою, їжу та медичне обслуговування, зовсім не процвітали — навпаки, багато з них помирали. Боулбі почав шукати причини цього явища.
Він з’ясував, що для зміцнення ділянок мозку, відповідальних за соціальні функції, немовлятам необхідне материнське тепло — так само, як білки й жири потрібні для гармонійного розвитку систем організму. Обійми стимулюють ріст мозку новонародженого. Ту саму функцію виконують сотні дрібних дотиків, коли мати змінює підгузки, годує й носить дитину на руках.
Чим більше теплих обіймів у житті дитини, тим сприйнятливішим стає її мозок до любові та інших щасливих переживань. У перші вісімнадцять місяців життя немовляти швидкозростаючі сенсорні нейрони постійно навчаються завдяки контакту з мамою.
Здорова материнська турбота сприяє розвитку правої півкулі, відповідальної за здатність розуміти натяки інших людей і за емпатію до почуттів оточення. Її ріст залежить від передбачуваних і чутливих моментів прояву прив’язаності. Материнська любов — основа, з якої мозок або повністю довіряє людям, або не довіряє зовсім.
Як ми навчаємося прив’язаності
Первинний досвід люблячого дотику та безпечних звуків зберігається в імпліцитній, або тілесній, пам’яті тіла. Вона накопичує інформацію про світ і сім’ю ще до розвитку усвідомленої пам’яті та зберігає враження від навколишнього середовища (безпека, приналежність, радість, стрес).
Тілесна пам’ять — примітивна частина вродженого інтелекту, яка навчає нас безпеки, любові та допомагає сприймати реальність.
Починаючи з останнього триместру вагітності й до двох років об’єм головного мозку подвоюється. У період такого стрімкого росту емоційна регуляція малюка безпосередньо залежить від батьків: дорослий знімає стрес, дає відчуття безпеки та навчає довіряти взаємодії з людиною, адже дитина ще не може самостійно «думати». Іншими словами, немовляті потрібна турботлива людина, яка через звуки, дотики й саму присутність поруч перекладає любов на зрозумілу для нього емоційну мову.
Якщо малюк плаче й кричить, він не намагається керувати дорослими у власних цілях. Так він повідомляє про стан стресу й просить допомоги. Маленькі діти не вміють самостійно регулювати емоції — вони навчаються регуляції завдяки турботі, яку отримують.
Базова довіра до світу: коли і як формується основа наших стосунків із реальністю
Співналаштованість
Коли хтось або щось важливі для нас, вони поглинають усю нашу увагу. За її допомогою ми демонструємо вдячність, любов і повагу. Увага, що потребує фізичної й емоційної присутності, — це і є співналаштованість. Налаштованість на улюблене заняття, вчителя чи друга — демонстрація того, що для нас важливо.
Діти, які в перші три роки життя перебувають у стосунках співналаштованості з батьками або опікунами, з віком краще керують емоціями. У такому разі дослідники говорять про безпечну прив’язаність.
Мама співналаштовується з дитиною різними способами. Наприклад, помічає, що вона втомилася, зголодніла, хоче спати або потребує втіхи. Чутлива мама розуміє, як саме заспокоїти малюка, підлаштовує свої дотики під його вподобання, за зовнішніми ознаками вгадує, коли дитині самотньо або страшно, і дає простір, коли бачить, що малюк повністю задоволений.
Через зоровий контакт, звуки та дотики мати навчає дитину того, як відчувається любов. Коли базові потреби в утішанні, їжі й дотику задовольняються відповідно до віку, подальші завдання соціалізації, навчання й розвитку даються легше. Співналаштованість формує здорову, міцну нервову систему, яка дозволяє дитині пізнати себе, світ довкола та в майбутньому створити щасливі зв’язки з іншими людьми.
Безпечна прив’язаність
Щоб сформувалася безпечна прив’язаність, опіка й співналаштованість не мають бути ідеальними. Доглядаючи за немовлятами, усі мами припускаються багатьох помилок. Але, беручи дитину на руки, заколисуючи її та вибачаючись, чутливо налаштовані матері природно виправляють ці похибки. Діючи лагідно й залучено, вони відновлюють зв’язок із немовлятами після тривалої відсутності або емоційного сплеску. Природа не вимагає досконалості — і дітям вона не потрібна.
Безпечна прив’язаність ґрунтується на взаємозалежному двосторонньому зв’язку між мамою та малюком. Завдяки їй у дитини з’являється й міцніє впевненість у тому, що стосунки зменшують біль.
Безпечна прив’язаність полегшує дорослішання. Самодостатність — це наслідок здорової залежності й задоволених потреб, найважливіших у ранній, надзвичайно крихкий період розвитку. Безпечну прив’язаність можна уявити як захищене місце, надійне емоційне укриття — по суті, дім.
Діти з безпечною прив’язаністю зазвичай допитливіші й рідше проявляють агресію, ніж їхні однолітки з небезпечною прив’язаністю. У них розвинена емпатія. Вони вміють долати труднощі й здатні підтримувати близькі стосунки з друзями, коханими та власними дітьми протягом усього життя.
Небезпечна прив’язаність
Як і всі інші діти, немовлята з безпечною прив’язаністю страждають, коли трапляється щось погане. Важливо те, що вони швидше виходять із цього стану, починають довіряти іншим і дозволяють допомогти собі у важку хвилину. Натомість у немовлят, які не отримували адекватної турботи й опіки, глибоко всередині закорінюється пригніченість.
Діти з небезпечною прив’язаністю дорослішають, але їхня нервова система реагує зовсім інакше, ніж у тих, хто сформував безпечні близькі стосунки. Фізично зрілим людям досвід небезпечної прив’язаності заважає емоційно подорослішати. Через нього розвиваються симптоми тривоги, стає важко довіряти іншим і зосереджуватися.
У середніх класах діти з небезпечною прив’язаністю схильні до депресії, нерішучості, прокрастинації, соціальної ізоляції, розладів харчової поведінки (РХП) або різних залежностей.
Фахівці вважають, що приблизно у 50% населення сформований небезпечний тип прив’язаності. Термін «материнський голод» описує спричинені цим відчуття — тугу за душевною близькістю, ласкою та захистом, від яких не позбавляють жодні психологічні хитрощі.
Ознаки небезпечної прив’язаності
Через брак необхідної опіки в ранньому дитинстві діти й дорослі з великими труднощами уживаються з іншими: вони віддаляються або замикаються в собі, коли їм страшно.
Люди з небезпечною прив’язаністю можуть бути надмірно залежними, нетерплячими та менш гнучкими, ніж їхні ровесники з безпечним типом стосунків. У них гірше працює пам’ять, вони не здатні до багаторічної дружби й страждають від самотності. Дехто в моменти розбіжностей проявляє агресію.
Психологічна адаптація до небезпечної прив’язаності призводить до руйнівних наслідків: психічних розладів, адиктивної поведінки та інших проблем. Усі вони пов’язані з відсутністю підтримки, а не зі слабкістю характеру чи безвіллям.
Без здорової материнської опіки маленькі дівчатка дорослішають із «ув’язненим» у тілі відчуттям: «я одна, і це моя вина». Такі думки породжують сором і ненависть до себе, які заважають дбайливо ставитися до власних потреб, будувати здорові стосунки й переживати моменти щирої радості.
Виділяють два типи небезпечної прив’язаності — тривожну та уникальну.
Уникальна прив’язаність
Діти з уникальною прив’язаністю з найранішого віку привчаються приховувати власні почуття. Багато хто емоційно віддаляється від людей із міркувань безпеки, щоб захиститися від відкинення або пригнічення.
Келлі Мак-Деніел виокремлює дві основні причини формування уникальної прив’язаності.
Брак материнської турботи. Основний опікун часто був байдужим, занадто рано й часто залишав дитину, не допомагав упоратися зі стресом після сепарації. Це порушувало ранню прив’язаність. Якщо ніхто не приходив, щоб заспокоїти засмучене немовля, потреба в утішанні та участі пригнічувалася — лише так можна було витримати нестерпне.
Надлишок материнської турботи. Присутність основного опікуна була задушливою. Для немовлят надмірна увага матері — не проблема: краще більше турботи, ніж менше. Але з часом донькам стає складно відокремитися від усепоглинаючої мами. Цей феномен називають «оплутуванням». Він виникає, коли материнська потреба в дружньому спілкуванні й емоційній підтримці перевищує здатність дитини до незалежності та прояву турботи.
Без належного втручання в дорослому віці жінки втрачають здатність визнавати й приймати власні та чужі думки й емоції.
Уникальна жінка спочатку справляє враження емоційно доступної людини. Однак це заучена поведінка й вона нічого не говорить про справжню щирість.
Дорослі жінки з уникальною прив’язаністю часто відчувають, що найближчі люди не дають їм вільно дихати або тримають у неволі. Несвідома реакція відбивається на мові тіла й виразі обличчя, які ніби повідомляють: «Відчепися» або «Залиш мене в спокої».
Вони не помічають ознак того, що іншим потрібне співчуття, дратуються, коли близькі потребують утіхи, засуджують людей за це й називають їх набридливими та неповноцінними.
Часто жінок з уникальною прив’язаністю приваблюють тривожні люди, які більше вкладаються у стосунки, несвідомо намагаються контролювати ситуацію й створювати ілюзію благополуччя. Так уникальним жінкам не доводиться просити про близькість, щоб задовольнити власну потребу в ній. Прохання про тісне спілкування передбачає вразливість, а жінки з уникальною прив’язаністю не витримують емоційної незахищеності.
Тривожна прив’язаність
На відміну від жінок уникального типу, дівчата з тривожною прив’язаністю знають: у їхньому патерні стосунків чогось бракує. Зазвичай вони соромляться своїх емоційних потреб. Коли культура знецінює стосунки й тісні зв’язки, жінок із тривожною прив’язаністю називають нав’язливими, «липкими» або залежними, якщо вони намагаються з кимось зблизитися. Справді, вони відчувають спрагу близькості, яку складно втамувати. Проте це не патологія, а ще один прояв материнського голоду.
Тривожна прив’язаність формується, якщо мати не співналаштовується з донькою очікуваними способами. Мами, яким важко виражати душевну прихильність або які схильні до частих і спонтанних змін настрою, виховують тривожних доньок. Надмірно суворі матері-перфекціоністки також посилюють тривожний стан дівчат. Жінки, яким здається нестерпним задовольняти природні потреби дітей, використовують міміку й жести, від яких дівчаткам боляче й соромно, і в них уже не виникає запитання: «А ти мене любиш?»
У дорослих жінок із тривожною прив’язаністю немає внутрішньої структури, яка дозволяла б комфортно бути наодинці з собою та з іншими. Вони постійно потребують близькості від друзів і коханих, але легко скочуються до ревнощів і роздратування.
Їхні емоції за інтенсивністю нагадують істерики немовлят і малюків. Вони плачуть, кричать або ображаються, намагаючись привернути увагу оточення. Можуть виходити з себе, демонстративно ображатися, відмовлятися від їжі, мститися за покинутість — навіть власним донькам. Самотність вони прирівнюють до тортур. Усамітіти, щоб відновити сили, — для них немислимо.
Реальність змін
Незалежно від вашого стилю прив’язаності, цілком реально трансформувати його в те, що фахівці називають набутою безпечною прив’язаністю. Інакше кажучи, ви здатні змінити свій стиль прив’язаності. Відновлюючи й поповнюючи компоненти материнської турботи, недоотримані в дитинстві, ви вибудовуєте всередині себе відчуття захищеності.
Цілющі практики оздоровлюють нервову систему й заповнюють порожнечі там, де мав би закарбуватися ніжний зв’язок раннього дитинства. Подібно до того, як регулярні фізичні вправи тренують тіло, зусилля, спрямовані на відновлення опіки, захисту та наставництва, зміцнюють головний мозок.
Відчуття безпеки здобувається ціною зусиль, але найважливіші кроки на шляху до зцілення ви можете зробити вже зараз. Спробуйте познайомитися зі своїм типом прив’язаності та його нюансами. Розвивайте усвідомленість і не бійтеся звертатися по допомогу й підтримку до фахівців, друзів, партнерів і навіть домашніх улюбленців.
За матеріалами книги «У пошуках материнської любові»
Ірина Бічева
© Інститут психології та сімейної терапії
