“Вона знову на носочках. Це ж треба її відучити!”
“Вона знову на носочках. Це ж треба її відучити!”
— часто чуємо це від батьків.
І кожного разу пояснюємо:
ходіння на носочках — не “звичка” і не примха,
а сенсорна потреба.
У дітей з аутизмом часто є порушення сенсорної інтеграції — тобто того, як мозок сприймає, обробляє та відповідає на відчуття з тіла й довкілля.
Коли дитина ходить на носочках, це може означати, що:
– вона не відчуває достатньо опори під ногами (їй потрібно більше стимулу, щоб “відчути” тіло),
– або навпаки — занадто гостро сприймає контакт із поверхнею, і носочки допомагають “зменшити” дискомфорт,
– або це просто спосіб саморегуляції — рух, який допомагає зняти напругу, стабілізуватись, заспокоїтись.
Це не “погана поведінка” і не те, що треба “заборонити”.
Треба зрозуміти, чому тіло дитини обирає саме цей спосіб.
Що робити замість “відучати”:
1. Дослідіть сенсорний профіль дитини.
Зверніться до спеціаліста із сенсорної інтеграції — що зрозуміти, що саме викликає цей рух.
2. Пропонуйте “важку роботу”:
стрибки, ходіння по нерівній поверхні, вправи з опором, балансувальні ігри.
Вони допомагають тілу “відчути себе” і зменшують потребу ходити на носочках.
3. Не змушуйте “ставати на п’ятки”.
Примус лише підвищує тривогу, а з нею — і напруження м’язів.
4. Створюйте сенсорні умови:
м’які килимки, масаж стоп, катання м’яча по ногах, тепла ванна — усе, що допомагає тілесно “заземлитись”.
Ходіння на носочках — це мовлення тіла.
І замість того, щоб “виправляти” його,
ми маємо навчитися чути, що воно говорить
